взгіррі біліла хата діда-пасішника. Чутно було бджіл, як вони гуділи над гречкою, яку вони люблять над усі другі рослини. Гарно було навкруги; Олі хотілося нарвати маків, волошок, кукіля з жита, але тітка Галя підгонила дітей скоріш уперед.
«Уже нерано», казала вона, «а в діда напевно нас затримають.»
Вже почули наших мандрівців величезні вартові пси за брамою й голосно гавкали. Діти боязко тулилися до тітки Галі:
«Не бійтеся, дітки: усі пси на ланцюгах», заспокоювала вона, одчиняючи фіртку в двір: «їх лише вночі спускають з ланцюгів, щоб вартували коло пасіки.»
Назустріч нашим мандрівцям вибігла невисока дівчина й, заспокоюючи собак, провела тітку Галю й дітей просто до діда Панаса. Він сидів коло стола під рясною старою липою. Очевидячки, тільки що скінчив обідати. Він дуже ласкаво привітав гостей. Не запрошуючи до хати, він посадив усіх навкруги стола. Одразу принесено було молока, сиру, меду, житні пироги. Діти соромливо поглядали на тітку Галю, а дід клав їм у миски, наливав у шклянки, нікого не питаючи: запрошував так гостинно, що не можна було відмовлятися. Мед на білій тарільці здавався шматком золота, і діти дивувалися, якої правильної форми була кожна клітинка в білявих воскових щільниках. Дід жив самотно й дуже радів, коли до нього заходили сусіди. Пані Галю він особливо поважав, бо вона лікувала всякі його старечі хвороби. Дід був балакучий, радий був росказувати про всякі пригоди з свого щоденного життя. Він з великою приємністю пішов показати дітям свою кохану пасіку. Вона стояла на краю гречаного поля, й до неї йшла стежка згори між ліщинами.
