«Так чого ж ти тут стоїш? біжи звідси!» крикнула Оля й сама боязко подалась назад.
«Я хочу вам показати, яка велика комашинна купа», поясняв Юрко; «а як почав їх паличкою перебірати, вони всі на мене й полізли. Але ж воно цікаво — он бачиш, Олю, їх ляльки білі? Як вони поспішають занести їх далі, в нижчі поверхи.»
Оля дивилася на величезний, справді, горб, що склали такі маленькі створіння під старою ялиною. Чого тільки вони туди не натаскали: і землі, й хвой, і всяких паличок та сухого листу й гною. З кожної дірочки вилазили так звані робітники: схоплювали якусь невеличку жовтобілу подушечку й несли її в середину свого житла.
«Що вони роблять?» спитала Оля.
«А, бачиш, нам колись росказував учитель», казав Юрко: «між мурашками є самці й самки, що дуже мало працюють, а лише дбають, щоб яко мога більше накласти яєць. А другі робочі мурашки клопочуться й по господарству й за діток. Вони виносять ляльок нагору, на сонечко, а як тільки дощ насуває, чи загрожує яка небезпека, вони забірають їх і ховають у своїх глибоких хатках. Це страшенно кусючі комашки. Бачиш, які великі? Це червоні, лісові. Я одного зміряв, так аж 11 міліметрів. Я чув, що вони на війну ходять: у других мурашок забірають комашин, до себе переносять, і ті менші чорні мурашки їм служать, мов невільники.»
«Та що ти росказуєш, хіба я цьому повірю?» зареготала Оля.
«Правда, правда», сказала мама, до чогось придивляючись на землі. «І знаєте, що ми зараз можемо побачити ще щось дуже цікаве з цими мурашками. Дивіться, вони кудись сунуть цілими рядами. Давайте прослідкуємо, що це вони вигадали.»
