«І я, і я!» закричали Оля й Юрко разом і швиденько побігли снідати.
До старого діда-пасішника Оля ще ні разу не ходила, а від Юри чула, що він дуже добрий і гостинний. Дорога на дідів хутір ішла спочатку невеликим лісом. Приємно було сховатися від пекучого сонця в холодок. В лісі було тихо, тільки десь угорі співала іволга та дятел невпинно стукав довгим носом по стовбуру дерева, виганяв зпід кори всяких жучків собі на сніданок. Діти розбіглися в ріжні сторони від дороги, збірали ягоди спілої, солодкої суниці. По деяких місцях від неї аж червоно було на лісовій землі, так багато виступало червоних ягід зпід гарно повирізуваного листа. Оля на деякий час зовсім зникла в кущах і потім вибігла з невеличким букетом сизих чепурних ягід, схожих на малину. Вона піднесла їх пані Галі.
«О, вже й ожина поспіла», сказала вона. «Спробуйте, тьотю: така смашна», припрохувала Оля. Така схожа на малину, а колюча, бодай їй. Я як залізла в кущі — всі руки собі подряпала. А де це Юрко? щось його не видно.»
«Олю, Олюню», почувся саме в цей мент голос хлопця.
«Де це він гукає? Щось наче йому сталося», трохи схвильовано сказала його мама.
«Олю, мамо, ідіть скоріш!» усе гукав Юрко.
І мама й Оля побігли на його голос, але довго ще перекликалися, поки побачили хлопця. Він стояв під деревом і щось дуже на-швидку скидав із своїх босих ноженят.
«Що тобі тут скоїлося?» вже весело спитала мама, бачучи його в досить благополучному стані.
«Ой, мамуню, я ввесь покусаний! Дивись, як вони мене обсіли…» хникав Юрко, зганяючи з ніг величезних червоних мурашок, що лізли йому вздовж штанів, лазили по ступні.
