смугами по боках хвостів плавали, ганяючись за червоненькими хробачками, настовбурчуючи на спинах шкіряні гребні.
«Ну, що, Марьяночко, легше твоїм очицям?» спитала вчителька цілком заспокоєну дівчинку. «Треба нам хлопців здоганяти, вони ж нас у лісі чекають».
А тут саме надбіг Юрко:
«Що з вами сталось», спитав він дівчат, «кажуть, жаба вкусила Марьянку? А в мене гляньте, яка здобич»! похвалився він.
Дівчата засміялись, росказали йому подію з Марьянкою. На плечі в Юрка побачили вони малесеньку зелену жабку, так звану квакушку, або древесницю.
«Я її з дерева зняв», оповідав Юрко: «ледве одшукав, так прищулилася до перших зелених листочків на березі, ледве розглянув… Дивись, яка гарненька, які має присмочки-подушечки на пальцях, а стрибає так чудово за мухою: намітить її собі й скокне — одразу язиком ухопить!»
Маленька зелена жабка, наче схотіла вивірити дітям слова Юрка та просто з його плеча перестрибнула на руку Олі, але та не злякалася, а взяла її в руки й пересадила в пляшку, що була в неї прив'язана до пояса.
«Це ж моя квакша», почав сперечатися Юрко.
»Хай буде твоя, але ж у пляшці безпечніш донесемо її додому», розсудливо відказала Оля і звернулась до пані Марусі: «Знаєте, пані Марусю, у нас завжди живуть такі квакушки в шклянім слоїку: вони своїми лапками лазять просто по шибках і ловлять мух».
«А мені дядя росказував, що в Америці такі квакушки постійно живуть у кімнатах. Одного разу вночі по стіні вона вибралася на стелю, а там якось не втрималася та як упаде дяді просто на лоб! — він дуже тоді злякався».
