поволіше падало на землю, кружляючи в повітрі. Так його легче може підхопити вітер і далеко занести. А кожній рослині дуже важно, як найширше росповсюдитися, бо якби все насіння падало на один клаптик землі під деревом, то для молодих паростів скоро не вистарчило б місця!»
За ввесь час свого оповідання п. Маруся роздавала учням ріжні гілочки ріжних дерев, за які велася розмова, осипала дітей порохом квіток, давала їм шишки. Діти були дуже зацікавлені.
«Гляньте, пані Маруся», озвалася Оля, «на моїй гілочці теж якісь шишечки, а з них, гляньте, якісь довгі, червоні квітки висять?«
«А це ж у тебе чорна вільха», поясняла далі п. Маруся: «в неї теж окремо стовпикові квітки й пилякові, і ці шишки то й є стовпикові, які приймають до свого носика пилок з чоловічих сережок. А ці шишки потім теж стають здеревянілими і в осени надають на землю й розсипають своє насіння.»
«А в мене вже на березовій гілочці роспустилися листочки», казала Катря: «які вони гарні, ясно зелені, блискучі!»
«А ти понюхай, як вони добре пахнуть», сказав хтось. «Придивись, як вони вкриті пахучою смолою,« всміхаючись додала п. Маруся. «Ця смола захищає листячко від надмірного випаровування води на сонці. Літом смоли на них немає, бо листя вже зміцнилося й боїться випаровувати воду.»
«Це так, як волосся на мати-й-мачусі», згадала одна з дівчат.
«Ну, ми так і до ночі можемо тут засидітися, а хлопці в лісі нас чекають», сказала п. Маруся, встаючи з свого гарного горбочка під вербою.
«Може, вони щось цікаве познаходили», сказала Оля, й усі рушили.
Та на останку діти знов побігли до ставка, щоб ще наловити якої здобичі. Але через кільки хви-
