(ластовине зілля, божа ручка чи примуля). З першим весняним теплом вони вигонять зпід землі в ясне повітря свою стеблину й поспішають, як найскоріш росквітчатися, щоб наготовити насіння й забезпечити існування надалі. Вони поспішають, бо бояться, щоб який несподіваний мороз не попсував їх квітку. І вже коли квітка дасть насіння, тоді рослина випускає листя, з його запомогою набірає харчу й закладає його на майбутній весняний час. В осени зовнішня надземна частина рослини зів'яне, підземні ж частини, що ми роздивлялися, залишаються живими й з весни харчують усю рослину.»
«Ну, тепер спочили — давайте додому збіратися,» закінчила п. Маруся й устала зпід верби. З гілок посипалася жовта ніжна пирга й діти разом скрикнули: «Пані Маруся, у вас ніс увесь жовтий!»
«Пані Маруся, щож ви все за квітки нам оповідали, а за дерева нічо̀го не сказали?» звернувся до вчительки високий хлопець: «бачите верба вам сама за себе нагадала! Послухаємо вас ще трохи: додому ще рано збіратися.»
«Ну, хто хоче слухати за дерѐва, хай сидить, а я піду в лісі ще чого-небудь пошукаю», сказав Юрко, й одна частина обступила вчительку, а невеличкий гурток з Юрком побіг до лісу.
«Недалеко відходьте», гукнув їм у слід учитель.
«Бачите, діти», почала п. Маруся: «я не забула за дерева, в мене є гілки з ріжних дерев. Звісно, і вони весною не дрімають, а змагаються як найскоріш викинути свій хоч і не пишний, а все ж цікавий цвіт. Ось у мене ольшина, верба, ліщина. Бачите, на вербі вже давно з кожного баранчика бруньки, що ви бачили на Вербному тижні, повитягувалися довгі сережки. Зірвіть одну з них та вдарьте нею по руці — бачите, вся рука вкрилася жовтою пиргою або пилком. Як придивитесь до самих сережок, побачите, що на двох вербах вони
