«Ви так не кажіть,» відповів учитель, «бо є немало людей, що з великою охотою їдять смажених жабок. Особливий смак мають задні їх ніжки. У франції є таке й знаряддя, щоб їх ловити. Зараз обчищають і — на сковородці в маслі смажать. Взагалі жабка має чимало ворогів, що їм вона смакує: не тільки чорногузи — їсть їх і гадюка, хапають їх і великі хижі птахи — кібчики та шуліки, журавлі та чаплі.»
»Ну, я зараз такий голодний, що може й сам поїв би жабок», крикнув весело Юрко.
«Ну, як ти голодний, то, мабуть, і другі не одмовляться від сніданку. Ходімо до пані Марусі під вербу тай виймайте, хто що має!»
«А пані Маруся щось варять!« гукнули дівчата, глянувши в той бік і побачивши димок від багаття. На вогні стояв величезний чайник — пані Маруся добре знає, що дітям на проходках більш за все хочеться пити, а воду сиру не можна ж давати, ось вона й позичила в сторожа чайника, і тепер усі діти матимуть чим запити свої сніданки.
Усі діти розсілися на горбочку понад ставком і почали ділитися своїми запасами й смакували всякий харч, нагулявшися на свіжому повітрі. Гарно було навкруги: небо було таке ясне, блакитне, сонце обливало ввесь лук золотими проміннями, й гарно виглядали ріжноманітні квітки з зеленої, блискучої, ще короткої, травички. Поза горбом високий гай час від часу позіхав, коли на його̀ дерева набігав легенький вітрець. Перед дітьми ген-ген, мов гадюка, простяглася залізна колія, чувся свисток потягів, а з лісу лунав пташиний спів і голосно кувала зозуля. Під вербою коло пані Марусі лежала ціла купа букетів, що зібрали дівчата по дорозі. Щоб дати всім учням трохи спочити після їх біганини, пані Маруся зібрала їх навкруги себе й почала розглядати з ними ріжноманітні квітки й гілки дерев.
