«Я так колись і зробив», сказав один із старших хлопців: «провів паличкою через їх дорогу, стала така невеличка, мов з палець, перерва в тій павутині — так одразу весь похід став. Передова гусельниця круть-верть головою — ні, не знає куди йти! А потім якось насмілилась, перескочила через перерву, вимостила її своєю павутиною, потрапила на свій шлях, а за нею й другі.»
«А так», сказав учитель, «вони мають добрий інстинкт (розум), але такі шкодливі; якого року по кільки тисяч десятин лісу попсують, дерѐва стоять голі, без листя. Їх кубла треба ранньою весною знищувати.»
«Треба до них придивитись», сказав один з учнів, приглядаючись до гусельниці, що повзла попереду з широкою синьочорною спиною, з жовтогарячими бородавками, вкритими волосяними зірками.
Поки одні учні затрималися коло дикої грушки, другі діти розійшлися по лісочку й одразу почувся веселий крик і гавкання Байди: собака натрапила на їжака й, поколовши собі морду на його колючках, стояла над ним і сердито гавкала. Юрко просто кинувся в той бік. Коло Байди лежала на землі невеличка колюча куля, наче дикий каштан. Не видко було ані мордочки, ані лапок. Оля і дві її подруги одганяли Байду і змагалися взяти до рук цей колючий клубочок.
«Їжак! Їжак!» викрикували дівчата, а за хвилину їжака вкинуто було до Оліного кошика. Дівчата стали навкруг тихо-тихо, щоб їжак переконався, що йому не загрожує жадна небезпека. Оля обкладала його тихенько мохом і травою.
«Де їжак? де? хто знайшов? — голосно роспитував Юрко, що саме надбіг до дівчат.»
«Цить, мовчи!» обурилися на його дівчата: «ми хочемо, щоб він розгорнувся.»
