їх багато наплодиться, то вони плюндрують наші сади й гаї.»
«А то-ж», сказав один з учнів: «у нас того року яблунька цілком гола всю весну простояла, жадного яблучка не дала».
«Межи цими шовкопрядами», оповідав далі вчитель, є, так званий, мандрівний шовкопряд. Його гусельниця здебільшого живе по дубах, і коли вони не мають досить їжі, або хочуть поновити її, вони всім кублом вилазять з своєї домівки та йдуть далеко шукати собі смашної їжі. Ідуть вони в повному порядкові: гусельниця попереду, як отаман, уся решта по дві — пара за парою — кілька сот заразом; кожна йде так, що головою дотикається до хвоста попередньої пари, не переганяючи одна другу — все вперед простують. Куди поверне їх отаман, туди повертає й усе товариство; як він стане — усі зупиняться. Иноді така колона заходить дуже далеко від свого кубла. Вгадайте, як вони знаходять поворотний шлях до нього?»
«Мабуть, рознюхують землю», несміливо озвався один з хлопців.
«Ні, ще хитріше!» усміхнувся вчитель: «Вони, йдучи вперед, увесь час вистеляють для того під собою землю своїм власним павутинням, витягуючи його зпід своєї нижньої губи, і так по ньому й лізуть, мов по шовковій ковдрі. Коли дивитися на їх похід, можна побачити, як кожна з них підніма голівку йдучи, щоб та слина виливалася, і потім нахиляє голову, щоб приклеювати павутиння до землі. Кожна гусельниця лізе по настильці попередньої й сама свої павутинки додає. Так вони по готовому й вертаються».
«А що, як їм розірвати цю ковдру?» спитав Юрко.
