«Я вже бачив ящірку», казав один хлопець.
«А я метелика такого гарного», казала дівчинка Оля, з якою Юрко був у парі.
Скоро вийшли з міста на шлях, з одного боку розлягалося поле, вкрите жовтими козельцями, де-не-де ще квітчалися блакитні ніжні проліски.
«Як будете рвати квітки», попередив учитель, «вирвіть кільки з корінням задля нашого гербарія».
Юрко вийняв свій новенький ніж і дуже добре оперував ним коло квіток. Скоро ввійшли в ліс.
Одна з дівчат голосно крикнула: «Фіялки, фіялки!» Усі кинулись у той бік, і справді, ховаючись у своїм круглім листю, виглядали темно-блакитні квітки, і аромат від них далеко ширився в повітрі. Юрко не так цікавився фіялками, він побачив гурток учнів коло вчителя під якимсь деревом і побіг до них. Усі скупчились коло дикої груші, що вже починала вкриватися білим цвітом і пишалася серед ще мало розвинених дерев. Але вчитель звертав увагу дітей не на її гарні квітки, а на щось руде, що висіло на одній з гілочок. Він зрізав його й роскрив перед учнями його середину. Воно було повне волохатої гусені.
«Обережно!» гукнув учитель, «дивіться, але не дотикайтеся, бо як упаде яка волосинка на голу вашу шкіру, то припече й деякий час буде свербіти. Та ви гляньте в середину: це кубло одного з метеликів — з породи шовкопрядів. Усе кубло перехоплене павутинками на окремі кватирки, а ось головний загальний вихід, бачите — гусельниці перелякались нас і всі посунули до виходу.
Всі учні, заклавши руки обережно за спини, з увагою слухали, що оповідав учитель:
«Вони недавно відчинили свій вихід, бо на зіму вони цілком його закривають. Як сонечко весною пригріє, гусельниці перекусюють павутинку й розлазяться по всьому дереву. Страшенно жруть його
