«Ну от, хіба ж я не казав?» бурмотів Павло там нагорі й, натягнувши на руку Юркову рукавичку, поліз правою рукою добувати білочку. Це йому було не першина й незабаром глибоко в темному дуплі налапав він щось тепле, мягке, що кусало йому пучки, але скоро опинилося в міцних руках хлопця.
Тим часом Юрко підвівся, щока йому була роздряпана, з носу точилася кров, а на нозі був величезний синяк. Щоб що дуже боліло, то ні, Юрко цього не почував, але кожушок, гарненький кожушок, яким так тішилася його мама, бо сама його шила, був роздертий надвоє, і вата вилізала через широку дірку. Юрко гірко плакав. Він забув про вивірку, про ліс. «Що мама скаже? що я мамі скажу?» — тільки одно й було в нього на думці. Одразу він пригадав, що мама пустила його лише на одну годину, а тепер сонце вже схилялося на вечір. —
«Мамо, мамо», схлипував Юрко, забувши всякий сором перед старшим товаришем.
«Ну, чого бабій росхнюпався?» почув Юрко його веселий голос: «Не треба було лізти, то ж треба вміти. Ну, та не плач, уже, не плач: глянь я ж тобі здобув вивірку.»
І сльози одразу висохли на очах Юркові, коли він побачив гарненьке створіння в руках Павла.
«Який пишний хвостик, а яка біла грудка, та мякенька яка», казав він, гладячи білочку.
«Ну, давай свою хустку, завяжемо її туди й неси сам.»
«От мамі принесу», казав цілком утішений Юрко.
«Тобі добре, тільки кожушок подер, а мені так пучки покусала«, казав Павло, повертаючи Юркові рукавички й прикладаючи снігу до покрівавлених пучок. Він ізнов закинув хмиз на спину й скоро, наче бажаючи надолужити втрачений час, пішов уперед. Юрко поспішав слідом у розірваному кожушку, притулюючи білочку в хустці до своїх
