собі поживу, шукають воду, бо дуже її потрібують, особливо літом, коли душно стане. Тоді вони лізуть, чи в струмок який, чи до ставка, щоб купатися, а як скупаються, то берегом походжають, щоб пірря пообсихало. Коло півдня трохи спочинуть, і знов за поживою летять: літом у гай, зімою на вулиці, на поле. А вже перед вечером знову злітаються та голосно кричать у повітрі, мов граються: то в один бік, то в другий прямують, то спустяться, то знову піднімуться — гарно!»
«Чому ж вони собі кубла не роблять?» спитав Юрко: «я раз увечері бачив, як сила їх попричеплювалася до карнизу високого дому: як вони у ві сні не попадають?
«Зімою жадна птиця кубла не в'є», поважно оповідав Павлусь, «а як весна наближається, тоді кожний собі пари шукає та гніздечко ладнає. Так і ворони — весною парами розлітаються геть з міста в ліс, у сад, там по деревах і роблять собі з товстих гілочок велике гніздо, але не дуже глибоке: як ворона сидить на яйцях, то її всю видно. В середині намощено й моху, й вовни, й ганчірок і пірря, усячини! Так добре будують, що до иншого кубла — у нас там у саду було на берѐзі — то кілька літ весною та сама пара верталася. Трохи підправлять його та й живуть. А так з кінця березня вже й яєчки є. Я один раз украв два та спік собі в гарячому попелі: нічого — смашне.»
«Фе», засміявся Юрко: ніколи б у рот не взяв воронячого яйця! А які ж вони, теж білі?»
«Ні, вони гарні — ясноблакитні чи зеленуваті з рудими плямами. Ворони їх довго висижують: Я помітив, що вони міняються: то мати сидить, то батько. А вже в травні молодь вилітає з кубла, тоді вони деякий час цілими родинами тримаються, разом за їжою літають і до води. Ну, а вже в жнива всі нарізно літають, тоді вони линяють і
