перед мясницями вже зберуться й летять ґеть на північ, там і кубляться, а в нас ні.»
«Що ж вони їдять зімою?» запитав Юрко.
«Усе їдять; он бач, як наїжився снігурик, що сидить на калині, — там він пооб'їдав усі ягоди, які ще залишилися від осени. А то полетять до лісу, там їдять насіння всяке з дерев, там у лісі й ночують усією зґраєю. А ранком летять на одкрите місце, де сонечко світить, та так кумедно перекликаються «д'ю, д'ю, д'ю». А вже як зберуться відлітати, то самець почне так гарно виспівувати, наче закликає в дорогу свою подруженьку.»
«Чого ж вони нас кидають саме тоді, коли в нас почнеться весна?» запитав Юрко.
«Ну, кажуть, що це північна птиця, летить аж у холодні краї, там їсть брусницю та морошку — ягоди такі, а нашого гарячого підсоння не виносить. Ну, та що це я розбалакався, піду занесу додому клітку та в ліс піду — там батько хмизу наготовив: казав, щоб я який оберемок приніс.»
«Я піду з тобою», сказав Юрко. «Мама пустила», додав він, побачивши недовірря в очах Павла.
Той усміхнувся й сказав:
«От і добре: я покажу тобі, може, вивірку таку гарненьку.»
«Як вона зімою спить!» схотів виявити свої знання Юрко.
«Одним оком спить», насмішкувато сказав Павлусь: «а як гарний соняшник день, то прокидається й зараз до свого запасу горішків біжить… Ну, ти мене тут пожди: я зараз», додав Павлусь, коли вони підійшли до його хати.
Юрко сів на призьбу й весело дивився навкруги. Хата була остання, за нею йшло поле, ще вкрите снігом, зпід якого виглядали грудки чорної землі. Недалеко коло плоту була велика купа гною, по ній заклопотано товклися сірі ворони й витягали
