«В лісі»… стурбовано почала мама, але Юрко так голосно сказав ці останні слова, що в неї ще дужче заболіла голова й вона безсило закрила очі.
Павлусь ще був у саду. Юрко тихенько наблизився до нього. Павлусь як раз виймав з сільця маленького снігуря; на снігу було розсипано трохи проса й стояло кілька сільців з кінського волосу. Голодні птахи прилітали на просо, але ледве вони до нього підходили, заплутувалися в петельки з кінського волосу, Павло притягав петельку, пташка не могла вже летіти й Павлусь виймав її ніжку з петлі та пересажував у клітку, що стояла поруч на землі. Юрко з захопленням тихенько сидів з Павлом за кущем порічок і чекав, поки прилетить яка птиця.
«Ось, дивись», сіпав він Павла за рукав: «ой, дай я сам вийму її з сільця».
«Випустиш», суворо сказав Павло, але Юрко вже присів коло сільця, де дригала ніжками гарненька червона птичка. Він обережно виймав її з петлі, коли ось вона одразу вирвалася з рук хлопчика і втомлена, перелякана перелетіла на кущ калини.
— «Ой, Павло!» з невимовним жалем крикнув Юрко.
«Хіба-ж я не казав?» спокійно промовив Павло. «Ну, та вже годі: я маю їх досить.» Він підняв клітку: там сиділо 5–6 снігурів. Що то були за гарненькі птахи! Грудка була в них червона, так само і черевце і боки голови. Сама голівка зверху, хвіст і крила чорні, аж вилискували. Деякі пера на крилах були сивочервоні.
«І де вони були, що я їх досі не бачив», обдивлявся їх Юрко.
«В саду ж і були весь час: і в нашому й у вас», одповідав Павло, збіраючи свої знаряддя: «вони вже скоро від нас відлетять, вони тільки зімою перебувають у нас, а як тільки весною запахне, ще
