вперше стала матірю): проблєми зрозуміння душі дитини, виховання її так, щоб вона ні для батьків, ні для народу в ніяких обставинах не пропала“.
І не жаліючи сил, вона виховує справді таких гарних громадян, що може сказати тепер, коли вони всі виросли й стоять при свойому ділі: „Коли я є на щось горда в свойому житті, то на оцю мою працю матері-виховниці“…
Серед розмов батька й старших братів набралась Олена й політичної свідомости дуже рано. Пані М. Омельченкова в своїй біографії О. Кисілевської (див. „Час“ 1933) приводить дуже характеристичний епізод з її дитячих літ: „Я, — каже О. Кисілевська, — так, як і всі в родині, хвилювалася тим, чи добре вийдуть у нас вибори до сойму чи парляменту. Чи не зроблять для нас сорому наші виборці. Я тямлю, як може десятьлітньою дівчинкою вставала ще до сходу сонця й, дрижачи, перемокла від ранньої роси, сиділа годинами на перелазі, щоб перед від'їздом ще раз побачити нашого виборця й сказати йому ще раз: „Федю, уважайте, щоб наші виборці не зробили нам сорому“. Я опісля гарячими сльозами плакала, коли наш кандидат провалився“.
Як була палкою свідомою патріоткою, так стоїть вона й тепер в усю свою велич; стоїть і говорить перед сенатом польським. Говорить сміло за свій нарід за його горе, за його кривди. І нарід слухає її, як свойого найчеснішого провідника й захисника. Він слухає свою сенаторку, бо кожне її слово — правда, кожна її вимога — пекуча вимога його життя.
Ось перед нами часопис „Жіноча Доля“, що його вже 10-ий рік вона веде з невгасимим ентузіязмом, з непереможною енергією поборює всі перешкоди для його непереривного існування. Цей часопис — це її трибуна; в ньому відбивається вся її спокійна вдача, її глибокі думки, її чиста самовідданість. І ні одного зерна самолюбства, честолюбства. Почувається, з якою любовю вона ставиться до села, до жінок. Вона їх вчить, як мати, переживає з ними злі й добрі години. Не жаліючи свого здоровля, вона об'їздить усі гуртки селянські, жіночі організації. Ця „сенаторка“ не вимагає жадного комфорту: вона не чекає, щоб за нею виїздили автом, просто з вагона залізниці сідає на просту фіру і їде до села селянськими шляхами, інколи й по 20 кл.
Ось як сама описує одну зі своїх мандрівок: „Їхала до Горохова на Волині вночі простою балагулою, 20 клм. за 5 год. Дорога така болотиста, нерівна, небезпечна, що фір-
