творах; від неї глибоко вкорінилася в її душі демократична і беззастережна любов до свого рідного краю.
Але пізніш усім напрямком її думок опанував її рідний дядько Михайло Драгоманів. Вона їздила до нього в останній рік його життя в Софію. Там поширилися її ідейні обрії, там зміцнився її світогляд, прокинулись ширші інтереси, і Леся стає не тільки поетом України, алй й великим співцем всенародніх змагань до волі, до правди моральної і соціальної. Вона починає шукати теми для своєї поезії у вселюдному стражданню; вона виступає борцем за гідність людини, за її духову незалежність. Виступає перед нами справжнім борцем за ідею волі,— і вона творить нам образ „Поета підчас облоги“ дуже подібного до неї, який „Не боїться від ворога смерти, бо вільна пісня не може умерти“. Цей поет: „чарує облогу ворожу, і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі“.
Таким поетом була сама Леся в своїх пізніших творах. Вона звертається до тогочасної української молоді з докором в недбайливості до громадянських справ:
Невже ті голоси несміливі, слабії, |
Вона чуло переживає те тяжке становище тогочасної української інтеліґенції і з гіркою смілою правдою визнає всю цю образливу ситуацію:
Так, ми раби, немає гірших в світі, |