|
Уночі засвітила думки, |
або ще пише вона:
|
Не кажи, брате мій, що я марно живу, |
Маючи дуже нечисленні зразки поезії X. Алчевської, звісно, не можливо дефінітивно уявити собі силу й красу її творчости. Тогочасна критика майже не висловлювала свого ні осуду, ні хвали молодій поетці, та й часи, які переживало тоді українське громадянство не сприяли тому, щоб можна було з увагою зупинитися на її субєктивно ліричних віршах, то були роки малої й великої революції на Україні 1905 р. — 1917 р. Оцінка поезій Алчевської належить майбутньому, належить серйозній літературній українській критиці. Пройшли вже ті часи, коли українських поетів оцінювали лиш постільки, поскільки разів у них на сторінці повторялося слово Україна. У X. А. лунає щира любов до рідного краю, — до українського народу, але вона перш усього співець сонця, зірок, ночі, степу, моря, усієї краси природи. Лиш природа, каже вона, спочуває —
|
Як слід і горю і красі |
Не чужі їй і символічні вирази народньої поезії, як можна бачити на її віршах „Тополя і Калина“. Порівнюючи вірші Алчевської, ми не знайдемо в них широкого творчого діяпазону Лесі Українки, але вони перейняті тим гарячим почуттям, яке й складає силу поетичного надхнення, до чого б воно не дотикалося. X. А. є поеткою іншої генерації, ніж Леся Українка, Дніпрова Чайка, — вона належить XX вікові з його яскраво відміченим індивідуалізмом і смілим естетизмом. Її вірші повні музикальности, повні поезії, але в них немає тієї сили виразу, що вражає нас у творах Лесі Українки. Треба також завважити, що в ті роки, коли поет дає
