|
О, як же можна думати про щастя,
Терплять насилля від тиранів світа, |
Скільки щирости й правдивої розпуки почувається, в цих журливих переживаннях поета, і не дурно ціла низка цих віршів названа автором „З пісень болю”.
Уляна Кравченко має широку літературну освіту. Вона знає Гайне, Шіллєра, Ленау, О. Толстого, Шевченка, Франка і інш. Деякий їх твір наче наводить її на якусь рідну їй тему, але зараз же вона випещує її в своїй творчій глибині цілком по-свойому, додаючи їй свої думки, свої змагання.
Ось так рівнобіжно написала вона на тему О. Толстого — „Ти знаєш край”, але вклала до неї свої власні образи, слова. В усій своїй творчості вона залишається оригінальною, особливою, як це й сама за себе каже:
|
Собою я… |
І от у цій самотності почувається в нашої поетеси щось велике, на що вона спирається і в своїй творчості, і в свойому життю. Це велике є — її релігійність, її щира упевненість в існуванні морального Абсолюта. В українській поезії мало лунають такі песимістичні стогони, які ми бачимо віршах У. Кравченко „З глибині”. В усіх є або звернення-оклик, або молитва до всемогутнього Духа-Отця Вселенної, щоб дав „сили серцю до життя по правді, до жертви в ділах”… „Prima vera”, стор. 83). І разом з цим великим Богом живе в душі нашої поетеси ще одне божество, яким живе, якому вона служить віддано — це Україна, — і в віршах її вириваються час від часу такі глибокі пережиті слова:
