робити, де чому кланятися. Було й 2–3 чоловіки, бо самим бабам небезпечно; дорога не близька, все може трапитися. Без капелюха, завязавши голову хусткою, я сама собі здавалась цілком зміненою і сподівалася, що в засмаленій сонцем, запорошеній жінці ніхто не пізнає »дворянки«. Але сталося не так. Вийшли ми по обіді, вийшли на шлях та пішли в напрямку до Ніжена, щоб там вийти на залізницю і понад нею йти стежками. Йшли ми до вечора, заночували тут-таки над шляхом під гіллястими вербами. Ніч була чудова, зоряна, місячна, далеко осяяний був наш борзенсько-ніженський »степок«. Гарно було лежати горілиць, дивитись у високе світле небо, мріяти, що колись я стану рідною цим бабам, що з ними тепер у мене такі нещирі відносини.
Недовга літня нічка; тільки посвітлів обрій на світанок, а вже ввесь гурт на ногах. Криниці близько не було, рішили вмитися під Ніженом, там і поснідати. І знов пішли ми шляхом. Сонце сходило і відразу почало немилосердно пекти обличчя, шию, руки. Я так утомилась, що не могла слова вимовити. Одна з прочанок, борзенська міщанка, старша дівчина, мала парасольку і з парасолькою йшла аж до Ніжена. Тут на передмісті Ніжена, тільки-що ми коло криниці почали вмиватися та снідати, як до нас підійшов »урядник« — найстрашніша {після жандаря) особа царського режіму, особливо для селян. — »Куда Бог несет?« — суворо запитав він. — »У Київ, пане, до Києва святого простуємо, — забалакала наша старша — угодникам поклонитися ідемо«. — »3наєм ми вас«, уже з якоюсь лютістю одповів урядник і додав: »а покажіть папери«. Ця вимога ще не злякала мене, я певна була, що мої папери в доброму порядку. Але я не знала, що всі прочани-селяни мали дозвіл на подорож від своїх волосних установ, а я як »дворянка« не мала ніякого тай не потребувала його мати. — »Дворянка«, — з найбільшою іронією сказав урядник — а домой не хочеш-ли назад?«. Він грізно заявив мені, що я або мушу повернутися додому, або він одведе мене в поліцію. Я бачила перелякані обличчя моїх »товаришок«. 3 великим зусиллям я примусила себе бадьоро сказати їм: »Ну, щож, я не буду вас затримувати, ідіть до Києва, а я повернуся додому, виправлю собі від »предводителя дворянства« дозвіл і може ще побачусь із вами у Києві«. Я брехала моїм убогим товаришкам, —
