Камянець. А на перший день Різдва ранком усі зібралися на службу Божу, тільки не в церкві, а в звичайній салі готелю. Не забути мені, як тоді хором заспівали ту емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало. А вечером у тій самій салі була дитяча ялинка, діти деклямували вірші. За кілька днів я зробила своїм давнім приятелям доповідь про становище в Камянці, яким я його покинула, а після того з Кракова дістала пас до Відня. На двірці мене провожали три милі молоді поети: Обідний, Ковальський і, здається, Лисянський. Обідний, як завжди, зворушував мене своєю щирою приязню. Молоді поети саме тоді видавали „Сонцецвіт“, — цей чудовий збірник, який на еміґрації був променем сонця серед імли. Молоді таланти наче віщували нам можливість нового життя. В цьому самому збірнику вперше виступила молода талановита поетеса Наталя Лівицька, дочка Андрія Лівицького, з яким я теж тут бачилась. Жили в Тарнові наші емігранти бідно. Жінки мусіли заробляти вишивками — й Лівицька, й Приходькова, й інші пані.
Коли ми з панею В. у Камянці обмірковували мою втечу, вона завжди казала: „Нам так потрібні переклади, підручники. Ви там не будете без праці“. І справді, ввесь біль розлуки з рідним краєм я втихомирювала тим, що віддамся культурній праці, такій потрібній для України. Відносини до мене українців мене окриляли, всі вітали мій перехід через Збруч, присилали мені гроші, запитували, де я думаю оселитися, думали про те, де б я могла краще себе забезпечити. Я вибралася до Відня.
Тут на двірці, не зважаючи на пізній час прибуття поїзду, мене зустріло кілька українських жінок, з якими мене зєднала з того часу найщиріша приязнь — пані Галаган, пані Залізняк, панна Суровцова та ще кілька інших. Широкими, ще дуже людними вулицями Відня, вони повели мене й Олю до трамваю Відень-Баден, де жив мій син. Це був останній його вночі рейс. Ось приїхали в Баден. Темна ніч, де-не-де блимає ліхтар, — курорти зимою, наче села. Куди йти, в який бік? Наймаю якогось чоловіка піднести речі й показати дорогу. Робимо кілька кроків, і нас обхоплює нестерпний сірко-
