— Прощай рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством…
Коли ми з Олею перейшли кордон, ми цілком не знали, куди нам податися, де взяти грошей. В Скалі мені сказали: „Вам треба їхати до Борщева, там є українець Степура; він дуже вбогий, але, може, він вам поможе. Степура — це імя було в мене звязане з археольоґічним музеєм у Жванці коло Камянця. Там він був високою особою. Тепер про нього казали, що він убогий, а я знала, що вбогий вбогому завше допоможе. Нам стало грошей лише на білєти до Борщева, але де переночувати? Постукали до якогось залізничого сторожа; він з жінкою довго нас не пускав, але ми майже нахабно, як ніколи в житті ще не приходилось робити, ввійшли до хати і сіли коло дверей. Який це був жах — знати, що вас що-хвилини можуть вигнати в темну, холодну ніч! Якби не Оля, я б не боялась ночі, але ж воно всього лякалось, та й холодно було. Господарі мовчали, мовчали й ми… Згодом почали господарі вечеряти й нам щось дали. Ніколи не почувала я себе такою безпритульною, приниженою. А господиня ще гарчить: „І нащо ці старі жінки з місця рипаються… Та хіба ж ви добєтесь аж до Відня, хіба вас хто візьме на роботу, хіба ви здатні ще заробляти? Внучка молоденька, то може ще кусок хліба собі й знайде, а ви загинете десь під тином…“ І так аж поки не захропла. А ми сиділи та чекали ранку. Господар, спасибі йому, соломи нам трохи підкинув. Та… не спалося! Тільки стало на світ благословлятися, ми вийшли. За хвильку прийшов поїзд і за чотири години ми вилізли на стації в Борщеві. Знайшли Степуру, який, справді, прийняв нас, як рідних. Родина сім душ (пятеро дітей), дві маленькі кімнатки (одна з них кухня). Всі діти, пані Степурова й я спали на якихось кушетках на кожухах, тісно одно коло одного в одній кімнаті, а пан Степура й якийсь утікач з України — в другій. Таких втікачів завжди в Степури ночувало не по одному. Степури
