обрію. Потім уже ми дізнались, що скоро після того большевики його заарештували у Винниці, загрозили смертю, але разом із тим запропонували стати комуністом і тим врятувати своє життя (кому вони цього не пропонували!). Чалий не тільки згодився прийняти комуністичний катехизм, але прийняв його з якимсь тріюмфом. Він надрукував у Винницькій часописі якесь своє зречення всього того, в що він раніше вірив, всіх своїх національних переконань, і голосно, з захопленням запевняв, що тепер щиро переродився. Я дуже жалію, що в мене не зберігся той лист, що він мені прислав з приводу своєї цілковитої зміни. Такі листи — це цікаві документи, характеристичні для людей нікчемних, які хотять звернути на себе увагу громадянства. Не вдалося йому прославитись коло української справи, то ось він стане її топтати брудними чобітьми, переслідувати все, що в ній є добре.
Отже, як призначили оцю божевільну, на мій погляд, людину комісаром університету, то й почав він усе душити. Нічого в науці не розуміючи, він ненавидів її, ненавидів професорів і зробив їм їхнє життя нестерпним. — „Хочете викладати? Ні, будьте ласкаві, картоплю копати! Студентів хочете українізувати своєю наукою? Треба розігнати їх!“ І почалось. Замісць викладати науку, професори мусіли управляти тютюн, копати буряки і т. п., жінки їхні мусіли варити мармеляду, квасити помідори і т. д. Хто не приходив на роботу, тому не видавали обіду. Я сама бачила, як Федорів, старий, поважний чоловік, прийшов зі своїми горщечками в якесь свято до їдальні, а йому якийсь хлопчисько, що роздавав обіди, каже: „Товаріщ Фйодоров, ви сєводня на работу нє вихаділі, нє маґу вам видать абєд“. І пішов наш ректор з порожнім посудом додому, а дома жінка, дві дочки, варити нема чого, бо ж усе реквіроване. Під високим доглядом пана Чалого вся городина — картопля, буряки, тютюн і проч. — переважно погнила, а що залишилося, то нам і понюхати не дали. Чалий якось виголосив пишну промову, що камянецькі „товариші“ щасливі будуть переслати московським „товаріщам“ „плоди своєї праці“. Ніхто ані словечка. Гадали, що хоч трохи й для себе напрацювали, аж тут „товарищів“ у Московщині треба годувати. Та
