якому я виступала і в інтересах учительства, і в обороні національної школи. Коли я сказала учителям: „Як не тяжко, а треба працювати на українському терені, треба мати на очах наші золоті жовті поля і блакитне небо“ — уся саля загреміла оплесками, а предсідник даремно стукав кулаком по столу (це був большевик Дубина), щоб затихла ця маніфестація. Учителі спочатку були дуже пригноблені, але після кожної моєї перемоги над комуністами смілішали, гаряче відстоювали свої інтереси й одверто оповідали, в якому жахливому стані знаходяться школи. В їх промовах і докладах було стільки гіркої правди, немилої большевикам, що вони вже й не раді були, що скликали той зїзд. А коли наприкінці зїзду треба було вибрати центральну учительську управу, то большевики все робили, щоб до неї не ввійшли їхні противники. Де ж ваша свобода виборів? — запитала я голову „Чеки?“. А він одповів мені клясичною фразою: „У нас, товаріщ Русова, нєт нікакой свободи виборов, развє ми можєм рісковать єйо допустіть? Она может бить лішь таґда, каґда ми будєм увєрєни, што на всєх виборах пройдут только наші“. На цьому зїзді я одразу взяла супроти большевиків незалежний тон й одверто-неґативне відношення до всіх пакостей, які вони робили. Трималася я національного ґрунту, на якому єдино згоджувалася працювати, і на цьому становищі лишалася ввесь час своєї праці серед них. Може оця прямолінійність і створила мені серед них опінію „безнадійної петлюрки“, якій вони не робили особливих прикростей, може з уваги й на мій вік.
На цьому большевицькому тлі життя єдиною цитаделею українства залишався наш камянецький університет. За відсутнього Огієнка ректором був Білецький, а коло нього ґрупувалась тісно звязана між собою професорська рада: Клепацький, Бучинський, Олянич, Васильківський, Біднов, Клименко та ін. Несподівано знову десь наші перемогли большевиків, які почали втікати. Вернулись „наші“, вернувся Петлюра. Але не був цей поворот ніяким тріюмфом. Памятаю, як Огієнко в свому приватному помешканні влаштував на честь Петлюри приняття. Нас було небагато гостей, з жінок лише я та Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Памятаю, я стояла на бальконі, коли приїхав Си-
