таки мало. Бо коли моїми заходами з міністерстві освіти асигнували 500.000 на дошкільне виховання у Києві, то від мене вимагали окремого вияснення потреби цього видатку. Тоді до нас саме приїхала з Києва Наталія Іванівна Дорошенко, яка орґанізувала дитячі установи в Києві під большевиками й з захопленням оповідала, що большевики величезні гроші на це давали. — „Невже ж за українського уряду ці дитячі установи мають загинути?“ — казала вона, і так боляче було це слухати. Працювали міністерства тоді дуже завзято, всіх підносила надія, що скоро будемо в Києві. Але ця винницька ідиля тривала недовго.
Вже 10-го червня десь большевики прорвали фронт і відразу все готове було до евакуації. Дуже ясно затямилися мені ці дні. Живучи далеко від міста, я не поспіла зібратися. Стурбована, самітна, допиваю вечірній чай, коли прибігає до мене люба пані Дорошенкова й лишається в мене ночувати, каже, що й Бердичів, і Козятин ще в польських руках, а що кіннота Буденного тільки прорвала фронт в напрямку до Винниці. Проте, Дорошенкова вмовляла мене евакууватись разом з міністерством. Але коли ми ранком прийшли до міста, ніхто не міг нам сказати, чи міністерський поїзд уже вирушив, чи він іще на двірці. А тут жадної фіри, щоб відвезти мої речі. Мої арендарі, Курінні, виявили супроти мене дивну індиферентність — вони ж мали віз і могли мені допомогти, і це зробило на мене тяжке вражіння. В місті бачила ще декого з наших. Зустріла В. Білінського, каже, що Линниченки пішли пішки до Києва. Пішла до учительської семінарії, де працювало наше міністерство ще вчора так жваво, — сьогодня вже й сліду не залишилось по ньому. А я ж на ці дні скликала учительський зїзд! Директор Інституту не радив мені залишатись, пригадував подію з кооператором Щирицею, якого большевики розстріляли. Ставало сумно. Вулицями тяглися на двірець навантажені фіри. Туди ж таки пішки йшли купками українці з торбами. Жиди, раді та веселі, ходили цілими кагалами по вулицях. Але вже опівдні все місто наче вимерло, не видно вже було возів, останні грузовики протарахкотіли вже не на двірець, а просто до Літина. Зраня десь чутно було канонаду, тепер і вона стихла. Стало якось мото-
