ського з москалями, їх наплив до Києва з усіх усюдів Росії, німці із своїми драґонами по селах — все це так тривожило всіх, так нівечило само уявління про незалежну Україну, що неможливим було це далі мовчки терпіти. Тим більше, що з виходом Петлюри з тюрми ми мали кого поставити на чолі повстання. Моє становище підтримували інші й вирішено було, що Петлюра зараз же візьметься до справи. Ще підчас своєї праці в „Союзі Городів“ і в Центральній Раді Петлюра придбав велику популярність і серед військових частин, і серед селянства, і ми вірили, що на заклик Петлюри народ повстане. Розійшлися дуже пізно в піднесеному настрої.
Була місячна ніч, на вулицях вже нікого не було, мої кроки дзвінко лунали. Ми мешкали на Володимирській, зараз за університетом. Ідучи, я пригадувала собі події з часів гетьманату. Між ними була лишень одна світла, про яку треба тут згадати, — це відкриття університету в Камянці.
Приїхали туди окремим поїздом — ціле Міністерство Освіти, представники інших міністерств, просвітніх орґанізацій та ін. Це було восени. Камянець справляв вражіння південного міста, в садах сила овочів, дерева в золотих кольорах. Зустрічали нас: Приходько, Солуха, о. Січинський й інш., як представники інтелігенції Камянця й орґанізатори університету. Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї, великий будинок семинарії і так близько до Галичини, до Европи. Всі казали, що це прорубується вікно в Европу, до її науки. Ніхто тоді не гадав, що в цих мурах, які ми так радісно присвячували науці, буде потоптана наука і гідність її діячів, що це вікно буде старанно замуроване руками большевиків від „буржуазної“ Европи. Після офіційного свята усіх нас запросили на вечерю. Чимало було сказано промов, і на культурні й на політичні теми, але мене найбльше вразила промова Микити Шаповала, занадто вже соціялістична і революційна, від чого ми вже почали були тоді відвикати. І багатьом ця промова здалась занадто лівою, крайною. Шаповала я тоді персонально не знала, а лише як поета й критика з „Української Хати" (під псевдон. Сріблянський), з постійним антаґонізмом супроти Єфремова в літературних оцінках. Але його промова була
