З приходом німців на Україну трохи полекшало: большевики притихли, сякий-такий порядок встановився, а головне — Україна зліквідувала війну проти західніх держав миром у Берестю й увійшла в коло самостійних державних народів. Ніколи не забуду свята в помешканні Центр. Ради, коли всі горішні кімнати в ньому були вистелені килимами, прикрашені квітами, а наші молоді дами, чепурно вбрані, кокетували з членами посольств ріжних держав, що вже визнали Україну, як окрему республіку. На сходах вартовими стояли гарні матроси чорноморської фльоти.
Але відносини між німцями й правительством Центр. Ради скоро попсувалися і Центральну Раду заступив Гетьман Скоропадський. Дехто з українців дуже радів з цієї зміни, як от Микола Міхновський, Людмила Черняхівська, брати Шемети. Це були люди щирого українського патріотизму і гетьманат вважали за щось стале, що могло забезпечити Україні державну певність. Але ми, члени Центр. Ради, бачили всю штучність і непевність цієї державности, що ґрунтувалася на чужій допомозі.
На міністра освіти призначений був Микола Василенко, відомий русофіл. В його руках українізація освіти, що її так енерґійно розпочав Стешенко, посувалася дуже мляво, та й екзекуції, що їх переводили по селах чи то німецькі вояки, чи таки гетьманські козаки, дуже перешкоджали нашій праці. Села стогнали, стояли в пожежаж і ніхто не знав, защо й нащо робилися ці знущання. Незадоволення зростало. Його використовували большевики, що не переставали вести в підземеллі ворожу для України роботу. Місцевим большевикам помагала російська Мирова Делєґація в Києві, на чолі з Раковським. Якраз тоді Київ пережив
