бо українцям через пяних матросів вийти з хати не можна. Затонський слухав з »приємною« усмішкою, як слухають нерозумне белькотання дитини. Але мабуть побачив в моїх очах глибоку ненависть і прийняв поважніший тон. Ми почали вимагати від нього яких-будь посвідок, що забезпечували б нам свободу. І що ж — Затонський нам сказав по українськи: »На жаль, від матросів я вас не зможу захистити, бо я сам перед ними беззахистний. Але якісь охоронні паперці я конче вам виклопочу«. Через те, що Затонський був слухачем П. І. Холодного в київській політехніці, ми прохали його дати нам слово, що проти Холодного не буде зроблено нічого злого. І справді, Холодний міг більш-менш відкрити своє інкоґніто і ніхто до нього не присікався.
Так, у постійному страху, прожили ми аж до 1. березня 1918 р., коли большевики мусіли покинути Київ перед натиском обєднаної українсько-німецької армії. Київ нагадував тоді людину, що перебула тяжку хоробу: чимало будинків було спустошено, усе цінне майно вивезено, хліба не було, біля кожної пекарні — довгі безнадійні хвости. Зустрічали один другого, наче поверталися з того світу. Така радість: »Ви живі, де ж ви ховались? Ну, хваліти Бога!« А багато було таких, що розпитувати було страшно, що з ними сталось… Знову запрацювало наше міністерство, але настрій був приборканий, грошей не було, большевицька загроза ще стояла над нашею працею, над незорґанізованою, молодою Українською Республикою. Та й серед самих українців не було згідної думки й твердої єдности.
