ції по українськи. Це була перша українізована вища школа. Та біда була в тому, що не було бажаної кількості слухачок: ми викладали всього 10–12 слухачкам. Я ставила собі розпачливе питання: де ж наші свідомі українки? Чи усіх партійна боротьба абсорбує? Аджеж праця провідниць селянських та робітничих дитячих установ давала широкі можливости для соціяльно-політичної роботи! І дивно мені було, що найбільше для українізації дитячого саду зробила пані Лавриненко з Чернигова, де її батько був колись одним з найкращих лікарів, людина, що сама не знала української мови, була людиною російського виховання, але, працююючи за час війни по дитячих установах в »Союзі Городів« на українському терені, зрозуміла необхідність національного характеру дитячого саду й внесла в його заняття, в його життя, в гри, ручну працю, співи, оповідання — етноґрафічний український елемент. В 1917 р. в Києві зробила вона виставу переведених під її кермуванням дитячих праць. Вистава була дуже цікава, але мало хто її оглядав.
Для позашкільної освіти відроджувались старі й орґанізувались нові »Просвіти«, бо це була наша національна, найкраща форма провадити освіту серед дорослого населення. Секретаріят давав »Просвітам« матеріяльну допомогу, але бракувало освічених провідників, не було українських книжок і це зводило освітню працю на нівець. Найкраще розвинулись театральні вистави по усіх »Просвітах«. Скоро цей нахил до театру примусив наш Департамент наладнати звязок із відділом мистецтва, в якому була осібна секція народніх розваг, репертуар театральних пєс, гуртували артистів, декляматорів, орґанізували український фільм і т. п. В цій секції більш усього працювала Людмила Черняхівська і Петро Дорошенко, великий знавець українського мистецтва, якого пізніше розстріляли в Одесі большевики. Щодня приїздили з провінції ріжні просвітні діячі, прохали грошей на »Просвіту«, на театри, а грошей було занадто мало, щоб задоволити ці домагання. »Просвіти« були дуже потрібні для піднесення свідомости серед селян, тому за часів гетьманства міністр внутрішніх справ Кистяковський дуже підозріло ставився до Просвіти, уважаючи їх за центри політичної пропаґанди. Він
