рик України Михайло Сергієвич Грушевський, і його зразу викликано з міста заслання, з Москви.
Це був великий момент, коли М. Грушевський вступив до мешкання Центральної Ради (бувший Педагогічний Музей на Володимирівській), як намічений її голова. Великий натовп українців його вітав і на вулиці й у великій салі. Здавалося, що з першою його появою, першою його промовою розпочинається нове політичне життя України і що ця людина — невисока, з борідкою, в окулярах, з розумними блискучими очима й нервовими рухами, що цей історик, що так добре знав минуле України, найкраще зрозуміє, як поставити визволений народ на шлях певного будування самостійної держави. Та не так воно сталося, як гадалося! Писати історію одно, а творити історію зовсім щось інше. А зрештою — і найкращий архітект не збудує доброї будівлі, коли не має відповідного будівельного матеріалу…
Я ввійшла в склад членів Центральної Ради й працювала більше в справах освітніх. Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі! Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його реалізувала в життю. Закипіла праця.
На земських зборах, що тепер гарячково скликувались, ґуберніальних і повітових, однодушно визнавалась необхідність негайної українізації шкіл, асиґновувались необхідні для цього суми. Учительство гаряче взялося за працю, скликаний був І. Всеукраїнський Вчительський Зїзд, висловлено необхідність негайно складати підручники для початкової й середньої шкіл, утворено в Києві товариство розповсюдження шкільної освіти на Україні. Трохи пізніше заснувалася дуже енерґійна »Головна Українська Шкільна Рада«, вироблялись пляни, як саме переводити українізацію шкіл по всій Україні. Для підготування вчителів продовж цілого літа (провадились повітові й ґуберніяльні курси педаґоґіки й українознавства. Росіяни страшенно обурювались українізацією шкіл, особливо в Києві, і мійська Управа ставала в постійні суперечки з українськими орґанізаціями та з Центральною Радою. Та ми вже 19 березня 1917 р. мали велику радість — урочисте відкриття
