кому й жадній орґанізації родина Требінських не відмовила ані в матеріяльній, ані в якій иншій допомозі. Доманицький був одним із найдорожчих гостей у Требінських, і в Ковраях, і в Києві. Було заслабне який-небудь український студент — Маруся вже коло нього, і обід принесе, і старається, щоб примістити його в лікарню, чи в санаторію, ходить, розважає. Тяжко було б жити »на цій зубоженій землі« без таких щирих добрих душ. До політичних справ Требінська була скорше індиферентна, але, може, була й федералісткою, бо вона не розподіляла своїх симпатій між обома націями. Це був політичний тип, дуже поширений у Києві перед революцією: такі були Лучицький, Василенко та ин. Українці — вони любили щиро етноґрафічну Україну, її природу, але не мали виразної політичної свідомости і, виховані в російській школі, в російському суспільстві, не мали віри в державні сили українського народу й усе тримались за російські погляди, за російську державну систему, вважаючи федерацію й тісну згоду з Росією за найбільше щастя для України!
Як тільки скінчилась наука в ґімназії Науменка, куди вступив мій син Юрій, ми поїхали до Винниці. Напроти лікарні, на другому березі Буга, Ол. Ол. найняв для нас літнє помешкання, куди й сам скоро приїхав. Винниця, взагалі Поділля, зробили на нас незвичайне вражіння: чудовий Буг із своїми водоспадами, скелі, гори, скрізь камінь, а на полі — чорна оксамитна земля. Все так відріжнялося від нашої Чернигівщини, рівної, як долоня, з її болотами, пісками та темними борами, або хоч і від Полтавщини, яку ми знали більше знад Псла та Ворксли — тихих річок в низьких берегах, з піскуватим дном та чистою водою. Течія Буга була дуже прудка, скрізь виступало з його хвиль каміння, і сам народ, що тут жив, значно відріжнявся і від наших чернігівських »лапацонів«, і від культурних полтавців. Тут населення було наче більш пригноблене, багато жило тут поляків, які поводились, наче дійсні господарі краю.
До нас незабаром приїхав Д. В. Маркевич. Була така думка, щоб спільно нам купити над Бугом шматок землі та поставити, кожний собі, хатинку на старі літа. А що ми ніколи не мали готових грошей, то вирішили продати наш хутір на Борзенщині, куди ми не мали ніколи часу й заглянути. Знаючи нашу непрактичність,
