Сторінка:Софія Русова. Мої спомини. 1937.pdf/184

Ця сторінка вичитана

вані його вражіння з подорожі по Карпатах. І ось цей талановитий дорогий хлопець, вже одружений з дуже гарною на вроду німкинею, батько маленької дочки, майже напередодні свого доктора ту приїздить до нас літом 1906 р. в Алешню, і ми не пізнаємо нашого Мишу, — та сама завзятість в переконаннях, той самий палкий патріотизм, але в руках якась нескоординованість, якась непевність в орієнтації, — таке було наше жахливе спостереження. Коли ми привезли його до Петербургу, він уже настільки стратив свідомість, що я повела його до Бехтерева, і славетний психіятр ясно висловив свій присуд: »У вашево сина нє простоє разстройство нєрвов, а сєрйозноє мозґовоє заболєваніє«. З цього моменту почався для всіх нас період невимовного горя, турбот. Примістили були Мишу в Бехтеревську клініку, але вона не відповідала найменшим вимогам догляду — хворих там били, у Миші вкрали там шлюбний перстень, це його хвилювало і він втік, його зловили; він сумував дуже за жінкою, викликав її з Ляйпціґу, вона довго не вірила своїй недолі, благала відпустити Мишу до Ляйпціґу, де кращі лікарі, кращі лікарні. Повезли ми з нею нашого хворого, влаштували його в найкращій лікарні, і йому наче краще стало. Продовж 2–3 місяців він так намагався в листах, щоб ми його забрали з лікарні, що я не витримала — поїхала по нього. Тут я побачила, що залишати його на догляд жінки цілком неможливо. Миша сам з великою радістю згодився повернутись до Петербургу. Забрала я і його маленьку (один рік) Олю і зимою перевезли їх до нас. Тяжка то була подорож: малу дитину глядіти, доглядати за слабим, щоб не скочив з потягу. Де-який час Миша жив укупі з нами, потім по ріжних приватних лікарнях, то знову з нами на літньому побуті в Орієнбаумі. Свідомість у нього то зникала зовсім, то знов верталася. Хороба виявлялася в неоднаковій мірі. Але добра ласкава вдача не покидала бідолашнього хорого, і всі доглядачі по лікарнях казали, що вени ніколи не бачили такого доброго, сердечного хорого, як наш Михайлик. На початку 1909 р. смерть звільнила його від усіх страждань. Поховали його на фінляндському цвинтарі. За труною з далекої лікарні до фінляндського вокзалу йшли та залізницею їхали тільки ми, рідня та любий Петро Януарович.