раном погрітися біля вогню. Вовки дозволити — дозволили, але ж сами вже почали гострити зуби на барана та котика. От тоді котик і говорить баранові:
— Ну, що ж, брате? Вже, здається, час би нам і вечеряти! А витягни лишень там, за кущем вовчу голову. Тільки ж бери саму найбільшу!
Баран приніс вовчу голову й питається:
— Чи ж оцю?
А кіт і відказує:
— Та ні, брате; то ж бо мала́! Ми ж маємо там, за кущем їх величезну купу! Вибери більшеньку.
Баран приніс знову ту саму, однак кіт покрутив головою й звелів принести ще більшу.
У вовків уже стала „гусяча шкура“ з переляку. От ті троє молодчих поглядали, поглядали на кота, а потім і питаються:
— А чи не піти б нам, дядечку, до лісу: може ми б врубали ще трохи дровець?
— Підіть, братухи, підіть; про мене! — відповідає їм кіт.
А ті як дременуть — тільки їх і бачили.
Три старих ще який-сь час посиділи мовчки, а потім і собі питають:
— А може б і ми пішли по дрова?
— А чому ж? Ідіть і ви, братухи! — відказує котик. — Тільки ж швиденько повертайте!
Вовки зраділи та й собі ноги на плечі та в ліс, аж закуріло!..
