— Е, ні, пане, — говорить один з служок. — Того не можна! Де ж це видано, що б королівська донька та припала такому мурлові? Мусимо його просто якось уколошкати, та й край!
Те королеві подобалося й він звелів зробити так, як той слуга порадив.
Але ж там була одна наймичка. Прибігла вона до Юрка та й каже:
— Біда тобі буде сьогодня, Юрку! Хотять тебе життя позбавити.
А Юрко їй і відповідає:
— Чи бач, як ізлякала! Мені ще як було дванадцять літ, то я вбивав по дванадцять за одним махом!
Тільки, звісно, він того не признався, що то було так: коли якось спекла йому ненька солодкого пиріжка, а на ньго злетілося аж дванадцятеро мух, то він дійсно убив їх за одним махом.
Коли ж ті, королівські, таке зачули, то й ухвалили:
— Не инакше, кажуть, як доведеться його хіба тільки застрелити!
От потім пошикували вони військо, що б ніби зробити йому урочисту параду перед королівським ґанком. І коли він мав вийти наперед, то вояки повинні були його застрелити. Але ж він не був дурний, та й звелів тому, що мав пальця замість затички:
— Ти — говорить — казав, що, як витягнеш з пляшки пальця, то враз усіх позабризкуєш! А ну, мерщій виймай пальця!
— Добре, пане! Я їм враз свого докажу!
