почав його цілувати. Й ту ж мить цілком забув про королівну Велену.
Затужило з жалю серденько Веленчине. Перемінилась вона з білого каменю на блакитну квітку й зосталася при самій дорозі, що б там її роздушили подорожні. А на тій маленькій квіточці блищала роса…
Та сталося так, що найраніще тою дорогою йшов якийсь дідок. Углядів він синеньку квіточку при дорозі й узяв її з собою до дому, посадив у горнятко, поливав, доглядав та жалував. А з того часу, як приніс той дідусь до своєї хати синеньку квіточку, все од разу змінилося у нього в хатині. Коли він прокидався вранці, — в хатині вже все було прибрано, нігде тобі а ні порошинки! Чи прийде опівдні додому, — стіл йому застелено білим убрусом й смашний обід стоїть, вже на столі, тільки сідай та їж, скільки душа бажає!
Дивувався старий господарь, не знав, що собі й думати. Часами аж о́страх на нього нападав, й пішов він на пораду до баби-шептухи, що розумілася на чарах.
Чарівниця йому й росповіла й порадила:
— Устань, каже, у-досвіта, поки ще півні не співали, й пильнуй уважно навколо. Коли ж щось де-будь почне ворушитись чи шелестіти, ти швиденько підбіжи та й накрий оте хусткою!
Дідусь лежав цілу ніч, не зажмуривши жодного ока. Коли ось, як почало вже розвиднятися й до хатинки проскочив промінь вранішньої зорі, побачив він, що синя квіточка затрусилася, вискочила з горщечка й почала скрізь по світлиці поратись. И де вона проходила, там все враз було прибрано, сміття було заметено, а в печі розпалився вогонь. От дідусь хутко зіскочив з ліжка й прикрив синю квітку хусткою, а перед ним стала красуня-панна, королівна Велена.
