— Ах, ти ж нікчема проклята! — загукав він. — Де хто є, всі мерщій за ним навздогін! Всіх вас повішаю, як що тільки він вам утече!
Почалася гонитва.
— Чую я далекий тупіт! — шепче Веленка, пригортаючись до Милана.
Короленко зскочив з коня, припав вухом до земли та й каже:
— То погоня за нами, й уже недалеко!
— Неможна гаятись, — говорить Велена, і враз перекинулася вона річкою, а Милана перемінила на залізний міст, його ж кониченька обернула в чорного гайворона. Та ще зробила так, щоб б за мостом дорога розбігалася на три шляхи.
Летять гінці по свіжих слідах, але, прибігши до річки стали, мов вкопані: слід доходив лише до мосту, а далі зник. За мостом же дорога поділилась на три шляхи. Нема иншої ради, як вертати додому.
Срашенно гнівався на них Чорнух!
— Ах, ви йолопи! — кричав він несамовито. — То ж вони самі́ й були — отой міст та річка! Хутко назад! Та вже коли й тепер мені їх не приведете, то й не знать, що я з вами зроблю!
И знову почалася гонитва.
— Чую тупіт, — шепче знову Веленка Миланові.
Юнак швиденько зліз з коня, припав вухом до земли:
— Твоя правда: скачуть за нами, й уже недалечко!
Ту ж мить змінилася королівна Велена з Миланом та вороним конем на густий ліс, а в лісі було тисячі стежок та доріжок, та ще й так поробила, щоб гінцям видавалося, ніби лісом від них втікає кінь з двома їздцями.
