вкупі, або разом загинемо. Мусимо тікати, бо вже нема иншої ради!
Потім Велена плюнула на вікно — її слина в тій хвилі примерзла на шибці. Тоді вона вивела з світлиці короленка Милана, двері замкнула, а ключ шпурнула далеко від себе. Взялися вони за руки й хутко подалися од тієї містини, якою пройшли до підземного царства. Потім вийшли на світ біля того ж таки озера й побачили, що на зеленому, вкритому травою бе́резі пасеться вороний кінь короленків. Ураз впізнав він свого пана, заржав, підскочив просто до нього та й став, мов вкопаний. Милан, не довго думаючи, скочив на нього, Велену посадив біля себе й, мов стріла, пустився в дорогу.
Чарівник Чорнух марно чекав короленка в призначену годину. Не дочекавшись, послав по ньго своїх дворян, а сам дивувався, чого він так забарився.
Дворяне прийшли до хати й побачили, що двері замкнено. А коли вони постукали, то відтіль Веленчина слина озвалася Милановим голосом:
— Я зараз прийду!
З тією відповіддю повернулися посли до Чорнуха. Він знову чекав, чекав, але ж бачить, що короленко не приходить, тоді послав нових посланців. І знову така сама відповідь:
— Та я зараз прийду!
І знову немає.
Тоді вже розгнівався підземнй король та й каже:
— Та що ж це він з мене буде глузувати, чи що? Біжіть мерщій, виламайте двері й приведіть сюди негідника!
Побігли слуги й давай ламати двері. От же нікого в хаті немає, лише голосно регочиться слина. Чорнух так розпалився, що мало-мало не тріснув з гніву.
