тридцять дочок, прекрасних королівень. Ото ж завтра поставлю я їх усих перед тебе, а ти тричі побіля них пройдеш та й по третьому разу скажеш мені без помилки, яка з них моя наймолодча, на наймення Велена? Не вгадаєш — голова з плечей!
— „На цей раз, чарівниче, не вистачило тобі мудрости! Щоб я та не впізнав Велени?! Ні, вже що-що, а це мені буде найлегше!“
— Ні, не так-то й легко, як те тобі здаєтся, — забреніла бджілка Веленка, влітаюучи до нього в кімнату. — Коли б я не допомогла тобі, то було б чимале тобі лихо! Річ у тім, що нас тридцять сестер, а всі ми маємо однакове лице. І так ми всі подібні одна до одної, що навіть рідний батько розпізнає нас по одежі.
— Що ж я маю робити? — запитав Милан.
— Будь дуже уважним й добре додивляйся! Пізнаєш мене лише по тому, що мені на обличчя сяде мушка. Дивися ж, не помились!
Другого дня закликав знову Чорнух короленка Милана. Королівни стояли всі рядочком, нахиливши голови до землі, й усі до одної були однаковісенько одягнені.
— А ну лишень, розумна голово! — промовив Чорнух, — пройдися тричі біля тих красунь, а по третьому зволь нам показати, котра з них буде Веленка!
Милан пішов вподовш лави й поглядав бистрим оком. Але ж і справді всі вони були такі однаковісенькі, неначе все то була одна, що відбивалася в тридцятьох люстрах. Пройшов перший раз — мушки не видко. Пройшов вдруге — теж не має ні в одної на обличчі. Але, коли вже проходив потретє, — помітив, як потихеньку прокрадається мушка по гла-
