четься, показуючн два ряди блискучих, мов перли, зубів, висолоплений язик дражнить короля, а двоє великих клішнів цупко тримають його за бороду.
Королеві стало млосно; хотів закричати, але не мав сили й здалося йому, що він заворожений. Нарешті отямився й здобув голосу. У відповідь з криниці вчувся гугнявий голос, що говорив:
— Марні всі твої намагання, королю! Не пущу я тебе, аж поки ти не пообіцяєш віддати мені те, що маєш в своєму домі, але про що не відаєш!
Король, не розшолопавши, в чому річ, помислив: — Що б же таке мав я в свому власному домі, про віщо я не відав би? Я добре знаю все, що в мене є! — Й раптом відповів:
— Обіцяю, що віддам!
Гугнявий голос промовив:
— Ну, гаразд! Але ж дивись, виконай свою обітницю, бо коли не сповниш, буде тобі лихо!
Клішні розімкнулись й випустили бороду, а потвора пірнула на дно. Король витяг бороду з води, обтрусився, як селезень, аж всю свою шляхту оббризкав, за що всі йому низенько вклонилися…
Коли ж вони наближалися до столиці, то народ натовпом валив їм насупроти й вітав їх голосними викриками. З кремлевих стін били з гармат та гаківниць, а на дзвіницях дзвонили на всі дзвони. Коли ж король доїхав до палацу, то королева вже чекала його на ґанку, а по́пліч неї стояв перший міністр, тримаючи на руках єдвабну подушечку, на якій лежало гарнісеньке, мов ясний місяць, дитинчатко.
Тільки тепера розвиднилося в королівській голові, й почав король зітхати та гірко нарікати. — „Оце ж те воно й є, про що я не відав!“ — й голосно заплакав. Всі страшенно здивувалися, але ж ніхто не насмілився
