Потім спинився та й міркує потихеньку:
— Марно стогнати, далеко-широко довкола немає тута живої душі; тута нікого не докличешся! — та зненацька й чхнув.
— Поздоров, Боже! — враз гукнув хлопчисько, що до того часу стояв собі нишком у куточку.
— Хто це мене лякає? — запитав дідусь. — Хто там?
— Не бійтеся, мій татечку, це-я, тільки я сам — Яначек! — відповів хлопець. — Ви ото чхнули, а я вам сказав: на здоров'я!
— Нехай же збудеться, що ти сказав, — одказує дідок. — Коли вже ти до мене зголосився, то я радо тебе вітаю. Певне, сама доля тебе до мене послала, бо спіткало мене велике нещастя. Подивися, що вчинили мені оті Яговинки!
І показав йому на порожні ямки під лобом, де повинні бути очі.
— Чим би я міг вам допомогти, дідусю? — поспитався Яначек, пожалувавши сліпого діда.
— Найсамперед вижени кози на пашу, — промовив сліпий. — Вони в кошарі зачинені ще з-учора. Але ж тільки не гони їх туди, на гору, бо так само й до тебе прийдуть Яговинки й виколупають тобі очі, як ото вчинили мені.
— Не бійтеся, таточку, я туди не пожену, — відповір хлопчик, щоб заспокоїти старого. Але ж з юнацької цікавости вже сам собі намислив, що як раз саме туди, на пригорок, і пожене, що б довідатись, які вони, оті лиходійки — Яговинки. Чував він не раз, що вони виколупують людям очі, але ж роблять те не силою, а лише підманюють своєю красою та хитрістю. Коли хтось близько до них приходить, тому вони уявляються, ніби якісь чарівні, пре-
