Коли це вчув він вовка. Підвівся, хотів був хутко перескочити тин, але ж ноги в нього підгинались, бо з голоду він вже зовсім охляв.
Сумний ліг він знову на землю й міркував сам собі: „Як що мене господарь не нагодував та вигнав, то нехай же йому вовк забере вівцю!“ Й зостався собі лежати, а-ні навіть не загавкав. Молодий пес тим часом міцно спав, вовка не чув, і вовк тихесенько виніс із загороди найкращу вівцю.
Вранці, коли прийшов чабан доїти вівці, то доглядів, що вже однієї нема: забрав її вовк. От тепер прецінь зрозумів він, як кепсько молодий пес доглядає його добро, й шкодував за старим собакою.
— Ет! Напевне, коли б отару доглядав старий Бодрик, то не виніс би вовк овечки! — сказав господарь та й покликав старого пса до себе, погладив його й добре нагодував. Бодрик вертівся у нього біля ніг і цілком з того був задоволений.
Вночі він не пішов на смітник, але не поліз і до будки, а похожав навколо отари, ніби сподівався, що вовк, ззівши одну вівцю, неодмінно приплуганиться й за другою.
І справді, вовк прийшов цілком певний, але мусив втерти собі губу.
— Чого тобі тута треба? — сердито загарчав на нього Бодрик, коли той наблизився до отари.
— Як то, чого треба? Вівці треба! — відповів вовк.
— Чи бач, псявіро, так я тобі й дам вівцю! — промовив йому Бодрик.
— Ну-ну, чого там! Давай хоч одну, ми можемо взяти її в спілку!
— Ніяких спілок у мене з тобою бути не може. Вчора мене пан мій не нагодував, був я голодний та охлялий, — ото ж через те й дав тобі вівцю. Але
