Жив собі один король і мав він єдиного сина, доброго юнака. І от, коли вже став той король почувати, що наближається до нього остання година, покликав він до себе свого сина й промовив йому так:
— Любий мій синашу! Залишаю я тобі велике й багате королівство. Порядкуй ним так справедливо, як і я порядкував, й будь ласкавим та милосердним до вбогих. Та ще, — така вже моя воля, щоб ти инак не оженився, як тільки з королівною, яку сам таки повинен врятувати від чар.
Син пообіцяв батькову волю виконати, й батько спокійно склепив свої очі. Подбав короленко про пишний похорон, і враз по тому звелів слузі кульбачити коня. Коли вже кінь був обряжений, скочив він на нього й подався в дорогу, наказавши своїм слугам, щоб вони зоставалися вдома.
Їхав він, їхав майже цілісенький день, й перед вечером доїхав до густого лісу та, замислившись, пустив коневі віжки на призволяще. Чи довго, чи ні той кінь сам собі по лісу блукав, нічого того короленко навіть і не помітив; оглядівся ж тільки тоді, коли став його коник перед якимсь чудовим садом. Тоді пробуркався короленко від своїх думок та й почув, що йому дуже хочеться пити. Припнув свого коня до дерева, а сам пішов у садок подивитись, чи не знайдеться там якогось овочу, щоб проквасити душку. І побачив він яблуню, а на ній висіло три яблучка. Виліз тоді він на дерево й зтрусив усі троє. Потім зліз додолу й, не довго думаючи, одно розрізав. Але ледве надрізав скибочку, як тої ж хвилини вискочила з яблучка гарнісенька королівна й почала кричати:
