Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/32

Цю сторінку схвалено
V.

Був паркий день, сонце палило, не подихнув найменчий вітер. Троян болісно корчився під киреєю. Тим часом надійшли до того місця плетухи, женучи свої отари, знайшли коня, джуру й кирею.

— Що ти ховаєш? — питали.

— Не зважтесь порушити його супокою — то княженко Троян дрімає там на траві.

— Тепер не час одпочивати! Певно, ти когось убив, а тепер і ховаєш! А може то поранений розбійник? Показуй нам, що там!

Джура молить, умовляє, і тим ще дужче дратує пастухів. Завзято боронить він княженка, але мусить одступитися перед великою юрбою.

Троян і сам прохає та кричить:

— Не знімайте киреї, люде добрі, не допустить упасти на мене сояшному проміню!

Та не помогли ні прохання, ні накази. Одкрили княженка, й ударило проміння йому в лице. Замовк Троян, дві краплі роси з'явилось замість його очей. Росплилася й його голова, й шия, і груди. Все тіло перетворилося в сльози. Ще тільки хвилинку блищала роса на тім місті, а швидко й останні краплини забрало жадібне сонце.

А пастухи, перелякані таким дивом, швидче тікати!

VI.

Вірний джура біжить до замкової челяді. Веде її з собою на поміч. Тільки ж марна його праця! Не знайти вже йому Трояна, свого княженка. Одна лиш кирея лежить на тім місті. Ламає собі джура руки і плаче, й сумує. Однак марні ті сльози і смуток — вже не повернуть вони княженка Трояна!…