промінь засвітив над його головою, то княженко Троян розплинувся б у дощ, як хмара, а кістки його розсипалися б росою.
Джура слух'яно привів коня. Троян скочив на нього й полетів, а вірний джура — за ним.
— Вечірня прохолода — ото мій час! — скрикнув Троян в захопленні, — бо зорі тільки світять, бо місяць тільки світить й світло їхнє мене не пале. О! Який довкола спокій, коли в росяних краплинках, що, мов біле намисто, покривають зелені луки, — в кожній осібно і ще раз відбивається одблиск місяця й зорь!
— Пане мій! — відповідає йому джура, — мені куди миліще сонце та білий день. В сутіні ночі марно шукає око краси на полі: не знайдеш а-ні барвінку, а-ні базилики, а-ні фіялки — всих тих окрас землі немає. Не чути співу птиць, а лиш регочуться сичі. То тільки вранішня зоря розбуджує жайворонка: від сонця прокидається він й своїм співом вітає білий день. Тепер і люде, й звірі відпочивають та набірають сили в благотворчому сні, тільки ми блукаємо в нічній пітьмі…
Вже вдалені видко палац з синього дерева, а в кожному вікні світиться світло: там наречена тужить по княженкові. Троян поспішає що-сили, летить через міст та через камінний двір. Вже він коло ґанку; прудко скочив з коня і подавсь до знайомих світлиць.
Довго стояв надворі джура з кіньми, й огорнув його сон. А як прокинувся, то мовив:
— Ой-ой! Вже співали півні, час панові вертатись, бо ж шлях до за́мку довгий, а швидко вже почнеться день!
