— Чи набьють, чи не набьють, — ти про те не дуже дбай, а краще давай нам їсти, — відказує яйце.
— А, побий вас грім! На таке почесне товариство нема в мене нічого! — відповіла баба.
Тут зразу яйце розсердилось й звеліло волові, щоб ухопив бабу на роги й закинув її до лісу. Ту-ж мить так і сталося: поніс віл бабу до лісу, кинув її в яму, а сам мерщій повернув назад.
Ледве вони вступили в халупку, аж чують, що йде якийсь чоловік. Всі страшенно злякалися, тільки одно яйце а-ні моргне! Звеліло враз, щоби кінь став за дверима, віл — посеред хати, кішка — біля каганця, гиндик — на полицю, качечка — під лаву, а рак мусив влізти до діжки з водою.
Коли вже кожен був на своєму місці, загасило яєчко світло, а само загорнулося в попіл на черіні.
А хазяїни тієї халупки були розбійники. Двоє з них прийшло до дому, а троє зосталося в лісі на розбої. Побачили ті, що прийшли, що в хижці нема світла й баба не виходить їм дверей відчиняти, то один ото й каже:
— Чи бач, як стара заспалася!
— А ми її збудемо! — каже другий та й відчинив двері.
Коли це як хвицне його кінь задом, — так той розбішака й пішов млинком до стіни.
— Який то нечистий?! — закричав розбійник та й скочив у хату. А тут його віл що-сили буц рогами; розбійник — до каганця, щоб засвітити, а тут його кішка як дряпоне! Він тоді до печі: тільки в попіл руку, а яйце як трісне — так йому очі й забризкало. Він тоді мерщій до водянки, щоб собі очі промити, аж там його рак як не вхопить за пальця!
— Ой, ой, ой! Стонадцять громів! — закричав розбійник, та швидче шукати дверей. А тут віл його
