Кішка побігла і за скільки скоків була вже на горищі. Рубин чекав її долі, чекав довго-довго, аж йому вже терпець увірвався. І почав він сердито вити, аж луна йшла по всій оселі.
Нарешті повернулася кішка, тільки без листа.
— Де ж ти діла папер? — завив Рубин і вишкірив зуби.
— Нема твого паперу: миші на мотлох його перетерли зубами! — тихим голосом призналася кішка.
То було більше, ніж міг витримати бідолашний Рубин. З лютим гавканням кинувся на кішку, щоб її задушити. Але ж кішка, яку так само роздратувала псова лютість, запирскала на Рубина й врятувала себе метким скоком.
І з того часу вони вже ніколи не замирились. Часами, звісно, кішка хотіла б любенько перепросити Рубина і залюбки помирилася б з ним, але Рубин зненавидів її назавше.
І от, коли вона вже не мала надії на згоду, то й собі так само розгнівалася на собаку, і завжди, як тільки його бачила, гидуючи ним, пирскала. А вже, посварившися з ним, перенесла свій гнів і на мишей, що призвели до тієї сварки. І з того ото часу, як миші здуру того листа погризли, ніколи вже не могли вони бути спокійними за своє життя.
А пес тим часом і далі лежав собі під столом, марно чекаючи правди на світі.
Шалено розлютилася відьма на свого чоловіка. Так страшенно, що плюнула тричі на землю й гукнула:
— А бодай же ти став псом!
