— Кішка часто виходить на прогулянку по світах, — міркував він, — знає багато потаємних містин, куди ні сонце не загляне, а не то що мій пан. Вже ніхто краще не сховає мого паперу, як вона!
Як надумав, так і зробив.
Кішка з радістю його послухала. Взяла того листа й заховала під дахом. Рубин цілком заспокоївся, вернувся до хазяїна й заліг під тим столом, на якому різник рубав мнясо. Та вже через недовгий час збагнув бідолашний пес, чого то так ущіпливо посміхався його хазяїн, коли давав йому листа: з столу не падало жодної крихотки мняса, ну хоч би тобі на ніготь! І так пішло день за днем. Різник був дуже уважний, а Рубин цілком по дурному очікував що-день, і з досади або ж спав, або хапав мух, але ж від столу не відходив а-ні на ступінь.
Нарешті таки всміхнулося щастя скривдженому Рубинові: якось з столу упала додолу ціла скиба мняса! Та ж тільки не довга була псова радість! Ледве вп'явся зубами в той шматок, як Дурнорад вхопив палицю й почав маніжити бідного пса так довго, що той пустив таки мнясо. Але ж лукавому господареві й того було мало й він не переставав товкти нещасного собаку, аж поки той не вибіг за двері.
Повний гніву та обра́зи, побіг Рубин до кішки, що б поскаржитись, як то йому пан віддячує за вірну службу та як сповняє свої обітниці.
Кішка дуже його жалувала, але ж бачила, що ті жалощі мало йому допоможуть й нагадалася про справжню й швидку поміч.
— Та ти ж маєш писану умову! — сказала вона йому радісно.
— Правду кажеш! — ще з більшою радістю відповів Рубин. — Біжи ж хутчій по того листа!
