— Е, так нічого не вийде! — закрутила лисичка головою. — Я ж таки вже наперед тобі говорила, що в мене тільки шкура та кости. Ото ж я на той цебер занадто легка. Нічого з того не буде, коли з тобою не поміняємося! Ти тяжчий за мене, то й улізь тепер у цебро, а я буду тебе спускати. Коли вже там, внизу візьмеш кружало, поторгай цепом, то я тебе й витягну на-гору… Тільки ж я тобі ще ось що скажу, — додала лисичка таким щирим-щирим голосом, щоб їй ведмідь і зовсім поняв віри, — як тільки ти вернешся з сиром, то даси й мені шматочок про моїх тройко діточок, щоб мали й вони гостинчика.
Ведмідь на те буркнув, що дасть. Ще раз уважно подивився через цямрину, де саме лежить те кружало, й гуп до цебра! Тоді лисичка пустила ключку, що тримала мо́туза, — вал тільки торг-торг! — і ведмідь з цебром полетів у глибиню.
Потроху розійшлося по воді два-три ко́ла, а потім вода зійшлася над ведмедем на віки-вічні…
Й життя стратив, й сиру не здобув, бо ж йому та лукава лисичка показувала не кружало сиру, а місяшне коло, що відбивалося на дні колодязя, мов у дзеркалі…
Минуло вже дуже-дуже багато часу, як трапилась ця пригода; навряд, чи хтось з тих людей, що ще й досі живі, бачив її на власні очі. А счинилося все це ще в ті, давно-минулі часи, коли ще звірі вміли говорити по-людському й проживали в такій дружній злагоді й самі проміж собою, й з людьми, що аж любо було дивитися.