під тінью зеленого дерева, що стеріг ёго гоголями на воді, чайками на струях, а чорнятами на вітрах. Ой, не така ріка Стугна: хоч вона худі струі має, однакже пожерла чужі ручаі и розлила повінь по кущах. Молодому-ж князеви Ростиславичу зачинив Дніпро темні своі береги. Плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславі. Посмутніли квіти від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.“
То не сороки скрегочуть: се у слід за Игорем іде Гза с Кончаком. Тогді вже ворони не кракали, галки помовкли, сороки не скреготали, — вони тільки по лозині поповзували, дятли-ж стуком дорогу к ріці показують, та соловіі веселим співом світанье звіщають.
Каже Гза Кончакови: „Коли сокіл до гнізда летить, то сокольця розстріляймо своіми золоченими стрілами!“ И відповів Гзі Кончак: „Коли вже сокіл до гнізда летить, то ми сокольця спутаємо красною дівчиною.“ И каже Гза до Кончака: „Як спутаємо ёго красною дівчиною, не буде нам ні сокольця, ні красноі дівчини, та й почнуть нас бити птиці в полі половецькім.“
Боян сказав иногді от-се против, піснетворця стародавніх часів Ярослава и Олега, приятеля когана: „Тяжко тобі голові без плечей; лихо й тобі тілу без голови;“ — так и руській землі без Игоря.
Сонце світить ся на небі: Игор князь вже в руській землі! Дівчата співають на Дунаю: вьють ся іх голоси через море до Києва. Игор іде по Боричеву до святоі Богородиці Пирогощоі… Всі краіни раді, городи веселі, — заспівали-ж пісню старим князям, а потому молодим. Співаймо-ж и ми: Слава Игореви Святославичу, Буй-Турови Всеволоду, Володимиру Игоревичеви! Здорові були князі и дружина! [що́ борють ся за християн против полків поганських. Слава князям и дружині! Аминь.]
