А ти, смілий Романе и Мстиславе! відважна гадка носить ваш ум на діло. Високо ти несеш ся на діло в завзятью, як сокіл на вітрах ширяє, хотячи птицю силою подоліти.
Є у вас зелізні крила при шоломах латинських: від іх затрясла ся земля и богато краін ханових; Литва-ж, Ятвяги, Деремела и Половці покидали своі спіси, а голови свої підклонили під тиі мечі булатні. Ось вже вменшилось, княже, світло сонця Игореви, а дерево не добром листьє поронило. По Росі и по Сулі городи поділили, а Игоревого хороброго війська не вскресити вже ніколи. Дон кличе до тебе, княже, и зове князів на побіду. Ольговичі хоробрі князі були готові до битви.
О Ингварю и Всеволоде, и всі три Мстиславичі, нехудого гнізда шестокрильці! — ви бо не жеребом побід захопили собі волості. На-що-ж ті ваші золоті шоломи и спіси ляцькиі та й щити? Загородіть-но ворота полю половецькому своіми гострими стрілами за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
Уже бо не тече Сула срібними струями ид городу Переяславу; Двина-ж болотом тече к тим грізним Полочанам під кликом поганих Литовців. Тільки оден Изяслав, син Васильків, подзвонив своіми гострими мечами об шоломи литовські, перебив славу діда свого Всеслава, а сам під червоними щитами на крівавій траві ляг побитий мечами литовськими. И схопив ту славу до себе на смертну постелю и сказав: „Дружину твою, княже, вже птиці крилами покрили, а звірі кров полизали.“ Не було там брата Брячислава, ні другого Всеволода; сам-оден зронив жемчужну душу из хороброго тіла через золоте ожерельє. Знемогли голоси, поникли радощі: трублять труби городенські.
Ярославе и всі внуки Всеславові! схиліть уже стяги, своі, вложіть в похви мечі своі зьогиджені! — ви бо відпали від дідівськоі слави. Ви-ж то своіми незгодами стали наводити поганців на землю руську, на жизнь Всеславову. Через незгоди бо прийшла на нас неволя від землі половецькоі.
