крівавого вина вже недостало; тут гуляньє докінчили хоробрі Русичі: сватів попоіли, а самі полягли за землю руську… Никне трава від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.
И вже, братья, невесела настала година, уже пустиня нашу силу покрила. Встала обида між силами Дажбожого внука: вступила дівою на землю Троянову, всплескала лебединими крилами на синёму морі; біля Дону плещучи пробудила тяжке лихолітьє. Тим-то и минулись війни князів против поганців; сказав-бо брат до брата: „се моє, и то моє!“ — и стали князі про малеє — „се-ж воно велике“ — мовити, и самі на себе незгоду ковати; а поганці зі всіх сторін стали набігати с побідами на землю руську.
Ой! за-далеко залетів наш сокіл, побиваючи птиць аж до мори… а Игоревого хороброго полку не вскресити вже ніколи! За ним кликнув Кончак, а Гза погнавсь по руській землі, пожар помітуючи в пламяному розі. И заплакали жени руські та заголосили: „Вже-ж нам своіх милих мужів ні мислонькою змислити, ні думками здумати, ні оченьками оглядати, а золотом и сріблом уже нам ні троха побренькувати!“ Та застогнав-бо, братья, Киів с туги, а Чернигів из-за напастий; тоска розльялась по руській землі, — тяжкий смуток тече серед землі руськоі. А князі самі на себе незгоду ковали, а поганці с побідами набігали на руську землю, та брали собі данину по білці из хати.
Тиі-ж два смілі Святославичі, Игор и Всеволод, опять розбудили тую нечесть, котру приспав був отець іх, грізний Святослав, великий князь киівський. Справді, був він грозою: наводив страх своіми сильними полками и булатними мечами, наступив на землю половецьку, притоптав гори и яруги, скаламутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка из Лукоморя від зелізних великих полків половецьких неначе вихор вирвав: и погиб Кобяк в городі Києві, в двірці Святославовім. Тут Німці и Венедці, тут Греки и Моравці
